Історія гітари (продовження)
Латинська гітара більш складна за формою (овальна в нижній частині, звужується в сторону грифу) має пласку нижню деку. Звук з жильних струн видобувається плектром, чи пальцями ( на думку Е.Шарнассе, переважно пальцями). Завдяки особливостям своєї конструкції та звучанню, латинська гітара виявляється більш близькою сучасній класичній гітарі. Деякі елементи конструкції вже сформувались: плаский корпус, злегка витягнутий в „талії”; резонаторний отвір, що знаходиться посередині: шийка з грифом, що має поріжки. Форма кілкової коробки, кількість струн та спосіб їх кріплення, навпаки – ще не сформувались. Точно така ж ситуація з постановкою інструменту та способом гри – використання плектра та пальців залежить від смаку виконавця. Гітара того часу, незважаючи на схвильований опис Елен Шарнассе, була інструментом акомпануючим. Вона мала спершу чотири подвійних струни. За свідченням однієї з традиційних легенд, в ХVІ столітті Вісенте Еспінель додає гітарі п”яту струну, саме такий інструмент стає відомий в Європі як іспанська гітара. Але це все ще інструмент з акордовою технікою – на подвійних струнах важко вести мелодію.
В Іспанії цього часу, серед музикантів професіоналів, фаворитом щипкових інструментів була віуела. В літературі, присвяченій іспанській музиці епохи Відродження, віуелу часто називають попередницею гітари та навіть ототожнюють ці два інструменти. Як вважає Е.Шарнассе це не вірна думка. Вона стверджує, що гітара іншого ніж віуела походження, що відрізняється від неї не лише формою та сферою використання, але головне – технікою гри: віуела була сольним мелодичним інструментом, гітара – інструментом виключно гармонічним та акомпанюючим, їй була притаманна акордова техніка. Лише набагато пізніше, вже в кінці ХVІІ століття, коли у віуели забрали 7-у струну, а гітарі навпаки додали 6-у подвійну струну, віуела та гітара стали ідентичними інструментами з уже утвердженою назвою „іспанська гітара”. Однак лише в XVIII столітті, коли в гітари замінили подвійні струни на одинарні та зробили її не лише гармонічним але й мелодичним інструментом, вона набула остаточного вигляду. Як зазначає К.Розеншильд, в цей же час, починається розділення гітарного репертуару. З”являються гітаристи, що виконують класичну музику (наприклад, Ф.Сор та Д.Агуадо) і гітаристи, що виконують народну музику, зокрема і фламенко.
